«You Were Never Really Here» — насамперед, це дуже цікава візуально історія з точною деталізацією станів, які переживають герої. До цього додається сценарій, що тримає в напрузі протягом усього фільму, і влучний музичний супровід Джонні Ґрінвуда.

Фільм відчувається як надихаючий — не тому, що дає відповіді, а тому що показує: можна жити інакше. Мені сподобалось, що він нічого не пояснює. Він просто світить. Як маяк, який теж нічого не пояснює — просто стоїть і світить.

Примітивний, банальний, дуже прямолінійний. Ніби фільм про випадок і дві версії життя, але найкраще в ньому — оновлена зачіска Гвінет Пелтроу.

Цей фільм більше про візуальне переживання, ніж про сильну драматургію. Відверто, драматургія тут слабка, але те, як Альфонсо Куарон уміє створювати атмосферу, дійсно захоплює. Напівгнилий, але привабливий шик — саме так хочеться описати його естетику.

Impossible is nothing.

A Perfect Murder тримає в напрузі весь час і робить це красиво. Архітектура, інтер’єри, мінімалізм 90-х — тут стиль вибудовує саму драму, а дуже хороша акторська гра лише підсилює це враження.

Дивний у доброму сенсі мультфільм. :) Анімація тут то схожа на аніме, то на комікс, то на серію рухомих картинок. Мені це сподобалось. Місцями смішно, а моментами дуже зворушливо. Наче фільм грається, а потім раптом починає говорити про страх, близькість і цінність життя.

Yek tasadof-e sadeh залишає після себе простий висновок: добрі люди лишаються добрими до і після, жорстокі та злі — так само. Обставини можуть оголити людину, але не завжди здатні змінити її суть.

У Wuthering Heights готична трагедія перетворюється на красиву дорослу казку — візуально виразну, але дещо спрощену в психологічному вимірі. Музика ж подекуди звучить так, ніби прийшла з іншого фільму, і саме це створює відчуття стилістичної помилки.

Maniac — ніби минуле, яке уявляло майбутнє. Фукунага створив психоделічний sci-fi-драмеді про травму і свідомість. Сильний акторський склад і нашарування часових площин тримають увагу, хоча початок для мене дещо затягнутий і музика не запам’яталась.

У другій частині дуже відчутна зміна режисера: менше тієї дивної інтимності, більше мелодрами. З більшою присутністю Джейкоба теплішає і колір. New Moon подобається мені менше: масштаб більший, але атмосфера втратилась разом із музичною виразністю.

Через 15 років Twilight сприймається цікавіше. Сюжет тут не головне — працює атмосфера, візуальність і музика. І хоча є питання до образу Белли та стосунків, цей наратив походить із роману. Стилістично пані Гардвік створила влучне поп-кіно з впізнаваним настроєм.

У The Drama смішне і страшне дуже поруч. Борглі ламає звичну романтичну схему і тримає напругу весь фільм. Це ромком-обгортка, всередині якої — психотрилер і моральний дискомфорт. Такий ритм і ефект візуальної дезорієнтації нагадали мені Marty Supreme.

Впізнавані акторки, а-ля трендова музика, глянцево-еротизований трилерний вайб — у підсумку все це складається у фільм, який хоче бути сучасним, але виходить лише банальним і вторинним.