5 вересня, 13:48

«Чорний телефон»: Абонент поза зоною… життєздатності 

Кінець 70-х, передмістя Денвера. 13-річні підлітки Фінні та Гвен – прості діти, а ще – брат і сестра, які змушені жити разом з батьком-тираном. Чоловік воліє проводити дозвілля в обіймах з пляшкою дешевого бурбону, а найкращим батьківським методом виховання вважає шкіряний ремінь, доводячи наляканих дітлахів до сліз навіть тоді, коли вони ні в чому не винні. У повсякденному житті поза домом, зокрема, у школі, ситуація теж не райдужна: Фінні піддається жорсткому буллінгу зі сторони задерикуватих однолітків, а тепер змушений бути ще обережнішим, адже десь неподалік розгулює зловісний маніяк, котрий викрадає хлопчиків, після чого їх вже ніхто не бачив. Окрім того, що Гвен унаслідувала від матері дар бачити екстрасенсорні сни, в іншому вона та її братик – звичайнісінькі американські школярі з притаманними їх віку проблемами та бажаннями: прірвою нерозуміння між ними й дорослими, балачками про новий крутий жахістик (тут напряму згадується культовий слешер «Техаська різанина бензопилою» Тоуба Гупера), першою закоханістю тощо.

Одного разу ескперт з містичних трилерів Скотт Дерріксон з якогось дивного дива опинився у чудернацькому Кінематографічному всесвіті Марвел, поставив там успішного «Доктора Стренджа» з Камбербетчем, потім планував зайнятися його ж сиквелом, та із цим не склалося. І тут немає нічого несподіваного, адже той кінокоміксовий мультивсесвіт не схильний до радикального експериментаторства, в той час як Дерріксон, божевільний, задумав створити не звичну барвисту супергероїку, а, на хвилиночку, перший марвелівський горор. В результаті постановник був звільнений та відправився знімати свій «Чорний телефон», а веселі пригоди трохи зверхнього чаклуна взявся екранізувати олдскульний Сем Реймі, привнісши в стрічку символічне камео Брюса Кемпбелла та лише якісь крихти від страшного жанру. Тим не менш, можливо й добре, що все сталося саме так, бо скільки не тікай у химерний світ високобюджетних блокбастерів, а від себе точно не втечеш; ось і Дерріксон вкотре видав міцний жанровий продукт, що дійсно спроможний потурбувати глядацькі нерви.

«Чорний телефон» – то є адаптація однойменного невеличкого оповідання Джо Гілла, яке побачило світ у 2004 році. Тож, зважаючи на те, хто автор першоджерела, зовсім не дивно, що стрічка має чимало спільного з «Воно» Андреса Мускетті. В центрі уваги знову опиняються підлітки, а дія розгортається у містечку на кшталт Деррі – це все та ж одноповерхова Америка з її компактними будиночками та ефемерною утопічністю, котра стрімко рушиться разом з наївними мріями юних персонажів, коли в кадрі з’являється абсолютне зло, від якого, здається, не існує спасіння. Тільки тут події розгортаються на десятиріччя раніше, ніж в екранізації роману короля жахів, що, втім, вагомої ролі у сюжеті не грає. В одній зі сцен Дерріксон взагалі надягає на Гвен помаранчевий дощовичок. Але якщо в Кінга Пеннівайз був істотою надприродною, міфічною, а в кадрі частенько майоріла червона кулька, то тутешній лиходій цілком реальний й обирає чорний колір, проте усміхнена, наче мейкап Джокера, пекельна маска – то теж свого роду уособлення чогось макабричного, інфернального та незвіданого.

Тож очевидно, що «Чорний телефон» виявляється історією явно кінгівського зразка, але, якщо підлітки з Деррі через призму протистояння з потворним Пеннівайзом долали власні страхи та в результаті дорослішали, то персонажі цього сюжету у фіналі неначе перероджуються, причому це стосується й дорослого, що переосмислює своє відношення до власних дітей. Головний же герой Фінн, що опинився у пастці жорстокого Хапача (так прозвали тутешнього дітовбивцю), отримує найбільш повний розвиток характеру: якщо на початку хлопчина був трохи відлюдькуватим школярем, який не міг навіть постояти за себе та звик вирішувати проблеми розумом, а не силою, то у кульмінації дійства – це впевнений молодий чоловік, що не боїться діяти, та головне – брати відповідальність за свої вчинки.

При перегляді цього паранормального ретро-трилеру, та аж ніяк не горору, може здатися, що досвідчений горормейкер Дерріксон, під керівництвом якого колись вийшли здійснивший чимало галасу «Шість демонів Емілі Роуз» та майже видатний «Сіністер», грає з очікуваннями глядача та виступає з позиції сили, не поспішаючи розкривати усі козирі. Але йому вдається тримати напругу навіть в ті моменти, коли Хапач наче нічого й не робить. Особливо слід виділити класичну з точки зору трилерів з наративом «маніяк–жертва» сцену, де юний заручник намагається вислизнути з пастки, поки злодій мирно відсипається не надто глибоким сном. Цей епізод начинений потужним саспенсом, багато в чому завдяки прекрасній роботі з розфокусом кадру, та дійсно змушує переживати за долю Фінна.

При цьому титульний й з багатьох причин обов’язково чорний телефон, за допомогою якого минулі жертви душогуба зв’язуються з підлітком та дають йому ті чи інші вказівки, являє собою ледь чи не повноцінного персонажа: часом він буквально дихає в кадрі, сповіщаючи про свою надважливу роль в цій оповіді. Цікаво спостерігати й за тим, як отой пристрій-анахронізм, по суті, виконує ту ж функцію, що й у j-горорі «Дзвінок» (та його голлівудському ремейку двадцятирічної давнини з Наомі Воттс), але з протилежним ефектом: якщо дівчинка з того світу Садако таким чином сповіщала про неминучу трагедію, то тут померлі діти хоч і керуються тим самим бажанням помсти, проте дають стражденному хоча б якусь надію на порятунок. Виходить свого роду антитеза, бо в одному випадку дзвінок символізує смерть, а в іншому – можливість зачепитися за порятунок, за життя.

Похмурий же настрій стрічки досягається творцями фільму не тільки завдяки кінгівській атмосфері та жахливим подіям, що розгортаються на екрані, а й за допомогою аскетичного, навмисне знебарвленого зображення, символізуючого апріорі похмуре буття дійових осіб навіть без присутності Хапача. Камерність історії, або, якщо хочете, обмеженість простору, де нещасний намагається звільнитися з полону навіженого вбивці, додає відчуття якоїсь щемливої безвиході, бо ось ця гра в «зіпсований телефон», зрештою, до певної миті не приносить ніякої користі. Марні надії як полоненого, так і глядача потроху сходять нанівець і перетворюються на відчай. Додає смутку й незвично моторошний Ітан Гоук в нестерпній масці: з одного боку його персонаж якийсь дивний, та з іншого – дуже впевнений лиходій, котрий без особливих проблем може розрубати голову сокирою власному брату чи, за потреби, розпатрати ножем неслухняного малого. Але головними зірками цієї історії виявляються юні дарування Мейсон Темз та Мадлен Макгроу, адже їх по-справжньому фантастичні перфоманси змушують щиро співпереживати Фінну та Гвен.

До усього вищесказаного варто додати, що автори створили кіно дещо старомодне: Дерріксон хлопець явно олдскульний й точно не з когорти тих кінематографістів нової хвилі, котрі воліють якимось чином деконструювати жанр, насичити наратив суцільною метафорикою або й взагалі – вдаритися в словбернер по типу аріастерівського «Сонцестояння». Хоча, справедливості заради, відсутні тут й яскраво виражені нафталінові джамп-скейри: все-таки «Чорний телефон» бере глядача невтішною атмосферою та ретро-естетикою (привітики, 8 мм-кіноплівка), а не маніпулятивним дешевим залякуванням. І останнє: якщо в часи, коли розгортається дія фільму, лякали жахливими сценами дітлахів, котрі залишилися біля екрану телевізора в пізню годину без нагляду дорослих, то в сучасну епоху в кадрі фігурують уже самі дітлахи, що вилазять з колодязів, перетворюються на усіляких діббуків або намагаються провчити свого кривдника, який помилково вважає, що чорний телефон в його темному підвалі вже давно не працює. Такий от метамодерністський парадокс.