Народився в Парижі в сім'ї годинникаря.
Уперше привернув до себе увагу вдосконаленням годинникового механізму. Виготовлені ним годинники мали попит серед аристократичних кіл столиці Франції, завдяки чому для нього відчинилися двері королівського палацу. Зокрема виготовив мініатюрний годинник розміром близько 9 мм. Годинник розміщувався в кільці, а заводився за допомогою обертання невеликого обода, розташованого навколо циферблата. Годинник призначався маркізі де Помпадур. Бомарше давав уроки гри на арфі дочкам Людовіка XV.
Мав широкі зв'язки при дворі, які використав для особистого збагачення та кар'єри. Завдяки доступу до цінної інформації та вмілому її використанню він став компаньйоном найбільшого фінансиста Франції того часу Жозефа-Парі Дювернея (Joseph Pâris Duverney). Успішно займаючись фінансовими спекуляціями до початку революції, Бомарше став одним із найбагатших людей Франції.
У часи війни за незалежність у Північній Америці (1775) Бомарше перебував на дипломатичній службі. Закли́кав французький уряд надати допомогу повстанцям колоній. Сам займався організацією постачання повсталим зброї й значну її частину — на 3 мільйони ліврів — придбав за власні гроші.
У 1773 — 1774 роках опублікував «Мемуари» — гнівну сатиру на бюрократичний паризький парламент (судовий орган), за що його було притягнуто до відповідальності.
Як драматург Бомарше почав свою діяльність, створивши «міщанські драми» «Євгенія» (1767) та «Двоє друзів» (1770). У передмові до «Євгенії» він критикує класицизм і пропонує зробити театр виразником інтересів народу. Написані в атмосфері революційного піднесення у Франції, сповнені гостро соціального змісту, драматичні твори Бомарше «Севільський цирульник» (1775) й особливо «Весілля Фігаро» (1784) поклали початок у французькій літературі новому жанру — політичній комедії. Аби поставити на сцені «Весілля Фігаро», Бомарше довелося кілька років боротися з королівською владою. За цими п'єсами Моцарт і Россіні створили славнозвісні опери. Остання п'єса трилогії Бомарше «Злочинна мати» (1792), написана після революції, своїм за ідейно-художнім значенням набагато слабша від двох попередніх.
«Севільський цирульник» й особливо «Весілля Фігаро» йшли на сценах багатьох українських театрів (перша постановка — у театрі ім. І. Франка, 1920).
