Тімоті Вільям Бартон (використовується скорочений варіант Тім Бартон) — народився 25 серпня 1958 року в Бербанку, Каліфорнія, США. Був першою дитиною в родині Білла (гравець другорядної ліги бейсболу та спортивний координатор паркового управління — Burbank Park and Recreation Department) та Джин (менеджер магазину) Бартон. Також батьки були власниками невеличкої крамнички суверінів Cats Plus (продавали товари, пов'язані із котячою тематикою).
Будинок Бартонів у районі 2000 на Евергрін Стріт (Evergreen Street) зберігся досі. Він розташований поблизу аеропорту Бербанку та кладовища Вальгалла (Valhalla Cemetary).
Пізніше Бартон зобразить власне бачення свого рідного міста у кінострічці «Едвард Руки-ножиці».
Із раннього дитинства Тім відчуває себе чужим у Бербанці:
Якщо ти виріс у передмісті, це означає, що ти провів дитинство в такому місці, де нема відчуття історії, відчуття культури, де повністю відсутні які-небудь пристрасті. Не пам'ятаю, щоб комусь подобалася музика. І ніякого прояву емоцій. Все було дуже дивно. "Чому ця річ тут?", "На чому я сиджу?" - ти ніколи не відчував якогось зв'язку із предметами. Тебе примушували або пристосуватися або відмовитися від значної частини своєї особистості, або створити свій дуже міцний внутрішній світ, де ти міг би відчувати себе ізольованим від інших
Батьки з невідомих причин заложили цеглою всі вікна в кімнаті сина, залишивши невеликі отвори для світла.
У шкільні роки грає за шкільну команду з водного поло. Але на відміну від більшості однокласників, проводить час на самоті, слухає панк-рок та захоплюється кіно. Репертуар кінотеатрів, що він відвідує, обмежується второсортними фільмами жахів та фантастикою. Якийсь час Тім мріяв стати актором, «що керував резиновим монстром Годзиллою» із японських фільмів. Пізніше захоплюється роботами Рея Харріхузена, починає робити власні лялькові мультфільми — зараз вони або загублені, або вважаються такими.
Тім Бартон згадував, що зростав на таких стрічках, як «Мозок, який не хоче помирати» («The Brain That Wouldn't Die») (1962), де герой із відірваною рукою замащував кров'ю стіни. Проте хлопець ніколи не вважав такі речі негативними. «Я вважаю, ці речі, що не спираються на реальність, є катарсисом» «I find that stuff, when it's not rooted in reality, to be cathartic.»
Із дитинства Тім обожнював кладовища. Він не розумів, чому інші бояться їх, оскільки в його розумінні кладовище — спокійне, тихе, безпечне місце. У родинному склепі мешкали кажани, яких він навіть намагався годувати; також Бартон замальовував черепи, які траплялися йому там.
Полюбляє малювати. Якось навіть виграв міський конкурс на малюнок, який заохочував би мешканців містечка не смітити на вулицях.
У 15 років залишив батьківський будинок та мешкав у бабусі, сплачуючи гроші за свою кімнату та стіл.
Після закінчення школи у 1976 році вступив до Каліфорнійського інституту мистецтв (Cal Arts) на факультет анімації. Часто заміняє навчання на зйомки короткометражних фільмів на задані матеріали. До цього етапу життя відносяться, наприклад, «Гудіні» та «Згубний лікар», що втрачені та анімаційна стрічка «Слідами монстра-селери».
Щодо «Гудіні», Бартон згадував, що у школі на екзамен треба було написати твір на 20 сторінок про книжку «Гаррі Гудіні», проте він вирішив зняти фільм на її основі. Для зйомок він прив'язав себе до залізниці. Звісно, Бартон визнавав, що це несерйозна робота, проте вона справила враження на вчителів, і учень отримав найвищу оцінку «А». Тоді він, можливо, вперше задумався над своїм майбутнім як кінорежисера.
Юнак мав багато сподівань щодо інституту. Та вони не справдилися, оскільки Бартон не вписувався в «діснеївську» школу:
Мені не вдавалися малюнки з натури - я не міг малювати симпатичних лисичок, мої лисички виглядали так, ніби їх переїхала машина. Я малював персонажів без очей, а Діснею потрібні були великі та плаксиві очі. Діснею подобалися м'які та плавні лінії, а мої лінії були грубими та уривчастими
Проте згодом Бартон змінив своє відношення до малювання: він вважає, що кожна дитина вміє малювати, просто дорослі переконують дітей, що так малювати не можна, нав'язують їм свої «загальноприйняті точки зору». Тому він перестав слухатися інших і малював так, як вважав за потрібне. А на особливо важких для нього заняттях із малювання він дрімав, спираючись на олівець, який тримався в отворі на парті: довколишні вважали, що Бартон просто замислився над своєю роботою.
